Losing My Religion

Отже, зараз я вам хочу розповісти одну історію, і мене трохи мучить совість, чи маю я це робити. Тому саме задля останньої я закриваю всі імена і зв*язки зі мною, що фігурують в нижченаведеній історії, зазначаючи лише те, що вона реальна і мала місце безпосередньо з одним із моїх із знайомих.
І ще: звичайно, я використаю всі свої здібності, аби художньо ця історія здалася якомога реалістичнішою і пронизливішою, тому деякі деталі, напевно, будуть гіперболізовані, а інші навпаки, опущені.

Отже, одного разу я зі своїм хлопцем вирішила зробити ремонт в своїй однокімнатній квартирі. Зізнатись чесно, ми знімали її за мізерну ціну, тому змогли за невеликий проміжок часу для цього трохи накопичити грошей.
Через місяць ремонт в кімнаті був зроблений, і коли я мала віддавати щомісячну ренту, хазяїн квартири, який був сам по собі дуже віруючою людиною, вирішив сам завітати до мене, забрати гроші і заразом подивитися на оновлену квартиру. З довгим гарним волоссям, намагаючись виглядати середньо але в той же час доглянуто, він створював образ скромної людини. Нарешті, він уважно оглянув все, й сказав:
- Ти знаєш, Ганно, мені ремонт всім подобається, затишно і комфортно. Так, нічого не можу сказати, добротно зроблено... тільки-от що - я не бачу ікони в кімнаті. Треба, щоб була хоча б одненька та невелика - хіба ж заважати буде?
- Ні, ви знаєте, я не хочу... - зніяковіло відповіла я, ставлячись з повагою до свого орендаря. Я й далі стала так відповідати, але коли розмова набула характер релігіозної суперечки, то через декілька реплік на цю тему я вже не змогла стримуватись, і раптово сказала:
- Скажіть мені тоді, будь ласка, Павле Володимировичу - Ви кажете, що Бог є - а де Він, той Бог? Я вірила в Бога, так. Коли в мене був минулий хлопець, і з ним все було добре, і я завагітніла, і знову все начебто було добре, адже я так їх обох любила, але Бог цю дитину забрав у мене. Навіщо він це зробив? Його нема, інакше б він не дозволив цьому трапитись!
В моїх очах стали з*являтись сльози. Біль минулого вмить нагадував про себе непережитою раною в серці. На що Павло Володимирович відповів наступне...
- Ганно, а я тобі розповім свою історію, і вислухаю твою думку з приводу неї.

Двадцять років назад моя жінка, Марічка, народила дитину. Обох я їх дуже любив з самого початку, був відданий своїй родині по максимуму. Але з п*яти років з нашою донькою стали траплятись приступи. Це була епілепсія, можливо ти навіть чула, але не проста. Зазвичай приступи епілепсії майже невиліковні, і характеризуються закатуванням очей, піною з рота а також некерованими коливаннями голови та кінцівок. В моєї ж Надійки, доньки, все було інакше. Її очі чорніли, вона ставала на коліна, і шкірячись на мене своїм звіриним поглядом декілька секунд, просто стрибала на мене. Я не міг її зупинити, в її діях і рухах була одна ненависть, сильна, жорстока, некерована.
Через декілька хвилин приступ проходив, а моя дівчинка миттю втрачала свідомість. Приходивши до тями, вона не могла згадати нічого з того, що з нею відбувалося під час приступу.
Ми стали шукати для неї курси лікування. Робили усілякі дослідження, а я ж мав на них тоді гроші, заробляв нормально. Енцефалограма, Доплера, Рентген - всі лікарі як один не могли зрозуміти, чи є хвороба взагалі, не спостерігаючи приступів.
Я вірив у Бога, і в якийсь момент зрозумів, що в неї, напевно, вселилися демони, чи диявол - точно не знав, бо не знав, як перевірити. Став шукати церкви, монастирі, де відмолюють злих духів. На неї це жодним чином нічого не подіяло. Дізнався, що є спеціалізований монастир на Шовковичній. Ми з Марічкою не втрачали надій, але там священник на вході не пустив нас, сказавши:
- Я не можу дозволити дияволу зайти в священне місто Господа Бога.
Ми не знали, що робити далі. Стали ходити в монастир ще частіше, молитися за спокій її душі і все таке... Аж раптом помітили, що приступи закінчилися. З 12 років їх взагалі не було, і Надія стала потроху забувати про свій хрест. У 18 вона познайомилася з Андрієм. В 20 вийшла за нього заміж і народила дитину. І от одного дня ми вирішили усією родиною відмітити свято народження дитинки та новосілля, бо Надійка з Андрієм переїхала до окремої оселі.
Близько п*ятої години, пригадую, ми були з Надійкою і дитинкою одні в квартирі, я їй допомагав готувати страви до вечері. Аж раптом задзвонив телефон. Я підніс слухавку до вуха, і мені ввічливо повідомили:
- Ви батько Надії? Тримайте себе в руках, і підготуйте, будь ласка, вашу дочку до поганої новини: Андрій потрапив в автокатастрофу і загинув.
Деякий час я, збитий з пантелику, взагалі не рухався. В слухавці були короткі гудки, але я не міг покласти її, бо не знав що сказати Надійці. Чомусь дуже злякався, що в неї знову почнуться всі ці приступи, і вона зруйнує своє тільки-но побудоване й налагоджене життя.

В цих роздумах я підняв голову і побачив Надійку - вона знову шкірилась на мене тим своїм жахливим поглядом, її повністю чорні очі змушували моє серце калатати мов шалене. Дуже хриплим голосом, сидячи на колінах наче вовк, вона повільно промовила:
- Що таке? Що з Андрієм?
- Донечка, будь ласка тримайся, але Андрія більше нема - він помер в автокатастрофі.

Я був готовий до того, що вона знову накинеться на мене, але вже не міг від неї відбиватись. Дивився на неї, очікуючи незрозуміло чого, але буквально за мить вся вона прийняла зовсім інший вигляд - очі стали ясними мов день, вираз обличчя постійно переписував десятки емоцій, вона спробувала піднятись, тримаючись за стінку, але не змогла і... впала замертво.
Я підбіг до неї, став мацати її пульс, дивився на неї не розуміючи, що робити далі, цілував її лоба, тримав її руку і все не вірив, що її більше нема...
Так, розрив серця - сказали лікарі. Вона просто не пережила смерті Андрія. Біль пронизав серце і зупинив його навіки - поетично і невблаганно реалістично. Далі було ще гірше.
Я забрав дитинку до себе, але й вона не прижилася - через декілька днів ми прокинулися і знайшли її мертвою в своєму мініатюрному ліжечку. Синдром раптової смерті дитини.
Вона була синя і не дихала... Бідна дитинка!
Після того я повірив у Бога ще більше. Зрозумів, що треба йому сповна віддавати і дякувати за все, що він дає і забирає. Треба переживати усі випробування, які випадають на мою долю.

А через півроку померла й Марічка. Рак кишківника, декілька днів з температурою і все - хто ж знав, що її треба було відразу у лікарню везти, якщо все так було схоже на звичайну простуду.
Пройшло ще півроку, і померла моя мати. Їй було всього 60. Закупорення артерій. Мені подзвонили її сусіди, коли через місяць зрозуміли, що вона не перевіряє пошту і поштова скринька вже переповнена рекламною продукцією.

Але це ще більше посилило мою віру в Бога. Я не зміг від нього відмовитись, зрадити його. Я думав, що все це так і має бути, а я мушу бути сильним і пережити це.
Звичайно, було важко жити. Буквально за два роки я втратив усіх своїх найближчих жінок. Ще через два роки я начебто покохав іншу жінку. В неї було двоє дорослих дітей, і я став у неї жити. В мене була квартира, і та жінка мені сказала - а давай ми її продамо, бо ж нам вона не потрібна, а на виручені кошти купимо синам по машині. Я погодився.
Коли ж все було зроблено і сини отримали свої автомобілі, одного дня моя кохана жінка не пустила мене в хату. "А хто я такий? Геть звідси!", сказала.

І що тепер маю - зараз я працюю з дев*яти до шести, знімаю кімнату в гуртожитку, а цю квартиру здаю - залишилася від моєї нещасної Надійки... Звичайно, важке життя. Але ж хіба я перестав вірити в Бога? Ні. Бо не можна. Бо все що він робить, він робить з певною метою. Тому, Ганно, постав, будь ласка, хоча б малесеньку іконку, га?

Про що ти волів би прочитати?

Після довготривалої перерви хотів би пояснити, в чому справа.
Ще в передостанньому пості я писав, як дивувався тим промоутерам в книгарні, де працював. Тепер я змінив роботу, посаду, рід занять. Я став студентом спеціальності міжнародної економіки, покохав, в кінці-кінців. Але письменництво - це те, що горить всередині моєї душі без перерви, постійно нагадуючи про себе.
Так, я пишу сам собі, "в шухляду", інколи десь публікуюсь. Але не вистачає цього блогу, не вистачає думок читачів.
Я розумію, це проблема кожного блоггера. Точно така ж проблема, як щоденний пошук теми для нового посту з такою привабливою назвою, що серед усіх рсс-стрічок на цю звертаєш найбільше уваги.
Я не збираюсь займатися маркетингом і розробляти теорію щодо того, про що воліють читати користувачі інтернету і що їм цікаво. Але! Давайте зробимо навпаки, адже заради цього, грубо кажучи, й був створений веб2.0. Отже - напишіть мені самі, про що б ви хотіли читати. Що вас непокоїть, про що ніде не пишуть, чим впадло займатись самому, на що не вистачає часу але вистачає цікавості?
Замовлення приймаються в каменти цього запису та на імейл souschuk@gmail.com . Можете рахувати, що це як виконання рефератів, тільки:
а) нашару
б) не в такому обсязі і не з академічною точністю :)
Звичайно, писатиму я лише на ті теми, які дійсно мають інтерес для мас. Враховувати буду не тільки інтернет-джерела, але також і заходитиму в КНЕУвську бібліотеку, де багато економічної літератури. Також маю доступ в КПІшну бібліотеку, і все ще маю інтерес до фізики, тому замовлення приймаються як на соціальну та економічну тематику, так і фізичну, математичну і властиві їм інші.

Сподіваюся на співпрацю,
Ваш покірний слуга,
Сущук Максим :)