Поруч і всюди

Днями раніше пішов сніг - знову. Піймав себе на думці, що живемо від зими до зими. Зараз вже чекаємо теплої весни з таючими бурульками, коли вдягнемо легкі курточки, і з відкритим горлом бігтимемо на навчання, на роботу. А потім літо - і відпочинок, нехай не довший пари тижнів, але ж такий очікуваний. І потім ще будемо цілу осінь відходити від паранойї байдикування, а коли лише звикнемо до того, що вже холодно, що дні надто короткі, щоб встигати приділяти увагу ілюзорному теплу Сонця, тоді знову піймаємо себе на тій самій думці - де ж та весна?
Можливо, лише я один бачу такі сценарії у мерехтінні неонових світил та вивісок єдиного знайомого мені міста; у дівчатах, які незважаючи на погоду носять кеди і з відкритими спинами згинаються навпіл від жартів їх улюблених хлопців; у людях, втративших надію на краще майбутнє, доїдаючих корочку вже давно зіпсованого хліба. І коли розумієш, що все це є частиною твого життя, і насправді ти один з них, ти цураєшся цієї думки, тікаєш від реальності у власні мрії, абсорбуючи хепіенди амеріканських мелодрам, радіючи героям романтичних комедій. Хто х хоче такої долі?
І я читаю книги для кар*єрних людей, поважаю себе і інколи дозволяю поїхати на роботу на таксі, навіть пригощаю себе Снікерсами. Живу в суперритмі надто занятої людини, аби дивитись телевізор або спілкуватись по домашньому телефону, і раптово помічаю, що підморгую власному стоматологу, жіночці за 35. Вкритий власною, нехай і невеличкою славою, ледве встигаю розібратися зі своїми проблемами, і коли нарешті приїжджає на роботу Новий Канал(взяти інтерв*ю), поводжу себе більш невимушено, ніж ведуча очікує від мене.
А о десятій годині, коли їду додому, вдивляюся в обличчя людей. Пригадую, як майже спопелив поглядом одну дівчину рочки зо півтора тому назад, і чому я тоді не пішов за нею на станції "Тараса Шевченка"? З тих пір я кожен раз як страус висовую голову з вагону аби пошукати її, хоча вже давно забув її вигляд. І от поряд - чергова Вона, і цей погляд, за який можна покохати, невимушеність стилю, граціозність рухів, трохи вдумливості у зморшках на лобі, цілеспрямованість у бровах... і жодної зацікавленості оточуючою дійсністю, тобто - мною.
І черговий робочий день, чергова слава, похвала, якою впиваєшся, чергова Вона, з якою якшо і знайомишся, то це не триває довго, чергова прогулянка зі старезним собакою і очікування теплої-претеплої весни...