Дружба між чоловіком та жінкою...

- Можлива! - каже доктор Джейн Грір, терапевт з питань шлюбу та родини, автор книги "Як ти насмілився\лась таке вчинити? Як навчитись довіряти одне одному після зради". Продовжуючи власну думку, він пояснює можливість дружби тим, що обидві сторони можуть знаходитись на різних життєвих сходинках, що в свою чергу може допомогти їм абстрагуватись від власних проблем і саме тому зародити стосунки з відтінком романтики.

Чому ж має місце така дружба? Часто трапляється таке, що чоловік і жінка, які дружать між собою, мали в минулому більш серйозні стосунки, але уся їх сексуальна привабливість з часом "вивітрилась". Роман скінчився, але взаєморозуміння і відчуття підтримки одне одного залишилось і перетворилось в дружбу.

Інколи ж Він і Вона в минулому досить тісно співпрацювали, і таким чином мали змогу познайомитись із родинами одне одного і зблизитись. Ще бува таке, що вони знали одне одного з дитинства, і дружба залишилась, пройшовши крізь роки.
Незалежно від обставин, подібні стосунки дають змогу відноситись одне до одного як брат до сестри. Вони можуть бути відвертими один перед одним, бо між ними не існує напруги чи таємниць.
І звичайно ж, вони друзі тому що вони різних сексуальних орієнтацій.

Це питання стає актуальним через те, що всі думають, що чоловіки не шукають собі подруг серед жінок аналогічно жінкам, які також не зайняті пошуком чоловіків-друзів. Кожна людина шукає тільки власну половинку. Але поки пошуки не принесуть відчутних результатів, всі насолоджуються іншим видом стосунків, який [американці] називають як "Дружба із можливостями". Це дружба не тільки через секс. Ви відчуваєте себе комфортно в компанії одне одного і маєте гарний сексуальний контакт, але все одно чогось не вистачає аби перетворити такі стосунки на кохання всього життя.

Якщо у Вас є друг протилежної статі, з яким ви полюбляєте разом проводити час, скоріше за все один з вас думає про секс як один з можливих варіантів розвитку подій. Саме тому найбільш заплутані стосунки між чоловіком та жінкою виникають через цю "дружбу з можливостями". Останні є досить ризиковою справою, адже навряд чи можна передбачити, чим все це може скінчитись - особливо, коли вже у одного з друзів вже є друга половинка.
Думка до роздуму: Якщо ви маєте саме такі відношення із представником протилежної статі, і ти не хочеш його представляти твоїй половинці, варто спитати себе:"Хіба між нами лише дружба?"
Оскільки подібні взаємовідношення побудована на зовнішній привабливості та можливості весело проводити час разом, ймовірність зародження дещо більш серйозного досить велика. Привабливість і сумісність - фундамент для близьких стосунків, отже міст між дружбою та романом вже побудований. Головне питання, коли його буде перейдено?
Маючи такі відносини, більшість не наважується перетворити їх на щось серйозне через страх втратити друга а отже і купу класних спогадів. Тому ця дружба так і залишається дружбою на все життя з таємними фантазіями одне про одного. Хоча інколи тяжіння між вами настільки сильне що це можна побачити неозброєним оком - і тоді нікуди не втечеш!
Згадується, як у фільмі "Коли Гаррі зустрів Саллі" головні герої стали настільки близькі одне до одного що мали необхідність ділитись власними емоціями з кожного приводу, що й стало міцним клеєм для їхніх серйозних стосунків. Але ж на початку їх знайомства вони взагалі зненавиділи одне одного. До речі, для багатьох пар перше враження було яким завгодно, але не симпатією.

Зв*язок між друзями посилюється завдяки взаєморозумінню, підтримці, повазі, довірі і турботі - які, в свою чергу, є компонентами зародження кохання. Єдина річ, якої не вистачає - сексуальне бажання. І хоча кожен думає, що це є необхідною річчю для зародження будь-яких стосунків, насправді щось серйозне зароджується в той момент, коли ти раптово бачиш усю всепоглинаючу турботу і підтримку, відчуваючи себе унікальним і потрібним комусь. Прямо як Гаррі і Саллі, коли вони зрозуміли, що закохані одне в одного і хочуть назавжди бути разом.

Підсумовуючи - дружба між чоловіком та жінкою існує, але ймовірність того, що це у щось увільється майже завжди є.

І нарешті, від себе - я майже згодний. Кожен раз, коли я заводжу нові стосунки, я думаю у що це може вилитись. Коли в тебе є друзі і ти задоволений життям, нащо потрібен ще один друг? Адже часу й так не вистачає. І тоді постає питання - що ж робити з цією людиною? Або зустрічатись, або...
Я питав інших - більшість хлопців враховують ймовірність сексу при "дружбі з можливостями", який би не означав нічого серйозного. Але побудувати такі стосунки з дівчатами майже неможливо, додають мої друзі :) А дівчата навпаки вірять у таку дружбу, й навіть пропагують її -але на жаль усі приклади підтверджують теорію Гріра, підписуючись під класичні ситуації - тісна співпраця, дружба з дитинства та між тими хто колись мав романтичні стосунки.

Я і "Є" Книгарня

Нарешті ми це зробили!
Це було дійсно складно - багато перепон технічного, кадрового, я би навіть ще й додав інтелектуального характеру. Але ми упоралися і відкрили першу українську книгарню "Є". 80% відсотків усієї літератури -україномовна, інша на іноземних мовах, переважно англійська(наприклад, 32 томи Британіки чи Атлас Дизайну).
Варто зазначити, що за цей місяць, що я тут працюю, в мене не було жодного вихідного, але я стільки нових речей пізнав - і усі ці механізми взаємодії з видавництвами, принцип роботи програмного забезпечення(1С), тонкощі бухгалтерського обліку, психологічні методи виставляння книжок на полиці, налаштування апаратури... Але головне - це колектив. Особливо хочу відзначити нашу стахановку-консультантку Настю і просто найенергійнішу жінку директора. Звичайно, якщо не всі наші зусилля по підняттю всього цього(які часто закінчувалися викликанням таксі після півночі), такого собі пробурення правильного шляху - ми б це ніколи не зробили. Унікальний проект!
Хочу подякувати нашим чарівним феям, які вартували у центрі Києва, роздаючи листівки і питаючи про новорічну книжку. Без них ми б не мали такого шаленого натовпу у п*ятницю.
Так, 21 грудня ми відчинили двері для усіх. В нас була конференція, де були Макаров, Борсюк, Анатолій Ярема та Валерій Сараула. А ще прийшов Лесь Подерв*янський, який трохи полаявся і втік. Зокрема, в нас було реалізовано ідею буккросінгу - безкоштовного обміну книжками, тому о другій годині саме через це зібралися люди. Ви могли бачити по національних каналах невеличкі репортажі про цю акцію.
А ввечері, на приватній вечірці видавців був торт, такий класний!

Тепер же, коли я відпрацював свою зміну і маю пару вихідних, я продовжу писати в блог. А ви приходьте. В нас "як завжди" низькі ціни і безкоштовний ВайФай(тільки ж не зловживати:). PS: світлини клікабельні.

Новонароджена дитина застрягла в поїзді

Вагітна китайська жінка віком 36 років їхала з Тай Донгу в Тай Пей в поїзді, коли раптово в неї почалися пологи. Вона закрилася в туалеті, де й народила дитину, що випадково застрягла в унітазі.

Через півтори години на першій же станції прибула команда рятівників, яка відправила знервовану матір в лікарню й зайнялися дитиною. Через деякий час немовля дістали. Дитина жива здорова, важить 2.700 кг.

Нє ну це ж треба :)

Джерело - Дивні новини з Азії

Народжена серед якудза

Нещодавно в Америці черговим бестселером стала книжка японки Шоко Тендо "Місяць Якудза". З цього приводу авторка надала інтерв*ю, звідки і взято більшість наданої інформації.
Кафе де Паріс в Токіо вщерть набитий японськими жіночками, які без перестану п*ють каву і сміються посеред типу-французької мебелі. Шоко Тендо вишуканими рухами підносить сигарету до канделябру і запалює її.
Вона знає, що при бажанні могла б декількома словами вигнати усіх із зали. Руки та кожний інший сантиметр її тендітного тіла вкритий "фірмовими" татуюваннями японського гангстера.
Але натомість вона дуже обережно намагається приховати свою справжню сутність, тому навіть не дивлячись на літню спеку, закриває тіло з голови до п*ят блузою кольору бузку з довгими рукавами і джинсами. Цими днями вона наче революціонер - покинувши життя якудзи, вона стала першою жінкою, яка порушила кодекс мовчання і заговорила про жінок у кримінальному світі.
Саме ця жінка видала власний мемуар-бестселлер, який шокував усю Азію яскравими подробицями її життя та відношення до сексу, наркотиків та жорстоких коханців у світі якудза.
Перше питання, яке проситься саме собою:
- Чому ви досі живі?
Як відомо, зазвичай, будь-який вид зрадництва означає покарання у вигляді смерті. Тим більше в світі особливо жорстоких якудза, які, як відомо, навіть за найменшу помилку можуть відрубати пальця на руці.
- Так, це питання мене дійсно непокоїло деякий час, - розповідає Тендо. - Але, гадаю, мене не вбили через те, що в книзі я описала лише особисто своє життя, тобто спиралась на власний досвід, ніяким чином не торкаючись інших людей, а отже й не визначаючи їх винними у будь-яких злочинах.
Так, їй постійно погрожують по телефону, але 39-літня Шоко не шкодує про власне рішення піти й написати книжку.
- Я мусила зробити вибір, аби визначитися у своєму житті. Люди в Японії за кілометр відчувають таких людей, як я. Але я дійсно хотіла змінитися, і єдиним шляхом було стати чесною по відношенню до себе і всіх.
Тендо має власний стиль, який не можна скопіювати. Годинник "Гермес" у поєднанні з бейсбольною кепкою вона так і називає "мішаниною". Все це вона використовує аби якомога більше відрізнятися від її минулого образу - образу Якудза. Та їй все ще складно знайти довіру й підтримку у звичайних людей.
Оголення власних спогадів через книгу дало змогу Шоко Тендо визначитися з тим, хто вона є насправді.
- Я ненавиджу якудза, бо я бачила на власні очі всі ті жахливі речі, що вони роблять. Але я любила свого батька, навіть не дивлячись на всі його злочини. Він виростив мене, і в мені тече його кров якудза.
Понижуючи свій голос, аби хлопець з ірокезом за сусіднім столиком не почув, Тендо розказує, яких страждань їй довелося пережити в дитинстві. ЇЇ батько був головою синдикату якудза "Ямагучі-гумі". Вона пам*ятає, яким "великим босом" він був - коли Шоко було 6 років, вона відкрила двері і знайшла там гангстера, який стікав кров*ю. Він закривав скриньку, в якій лежав його палець, що його би все одно відрубав йому батько Шоко.
- Він був батьковим підлеглим, який зробив щось не так. Батько почав бити його. Я не могла повірити, що тато досі був злий на нього, навіть після відрубаного пальця.
Тоді Тендо сховалась за спиною матері, назавжди запам*ятавши батька як жорстокого тирана Яцухіро Тендо.

Десятий рік їй дався більш ніж складно. Вона кинула школу і вступила в банду.
- Суспільство нас все одно не приймало, то що нам було втрачати? Цим я тоді керувалася. В 16 років її життя круто змінилося. Саме тоді батьків бізнес розвалився, залишивши по собі величезні борги. Кредитори забрали їх будинок, викинувши усю родину на вулицю.
Поки Тендо п*є свою каву, я здивовано помічаю, що ніхто її не впізнає. Треба віддати належне, що все це завдяки їй поведінці - майже не рухаючись вона зовсім не привертає на себе увагу. Вона повільно зітхає, і продовжує свою історію.
Після банкрутства батька, коли вона опинилася на вулиці, увагу якудза привернуло її тіло. Дуже скоро вона стала проводити більшість часу проводити в дешевих готелях з погодинною оплатою та неоновою вивіскою.
- Якщо я не приймала наркотики або не займалася сексом, то, ймовірно, слухала їх історії про те, якого болю і кому вони завдали сьогодні. Але їх жорстокість не обмежувалася їхніми розповідями. Свою поведінку по відношенню до мене вони пояснювали тим, що гадали, наче я їх якимось чином обманюю.
Тендо виявилася непередбачуваною жінкою. Я зрозуміла це, коли вона почала розповідати про своє вирішення після 20 років зробити іредзумі - татуювання всього тіла.
- Я не могла більше терпіти цього, тому кинула наркотики, вирішила більше ніколи не вступати у зв*язок із чоловіками якудза і пішла в тату-салон.
Згідно традицій якудза, татуювання усього тіла символізує належність до клану, а також, якщо татуювання займало більше ста годин, значить, що людина може протистояти болю. Оскільки Тендо не могла втекти від своєї належності до клану, вона пішла на самий непередбачуваний крок її життя.
- Я показала у всьому світі, яка в моєму тілі тече кров, віддала належне якудза і нарешті взяла своє життя в руки.
Окраїна міста Сугамо у північному Токіо не може похвалитись наявністю таких закладів як Кафе Де Паріс, але саме в ньому розташований пачінко-салон татуювань "Клуб Нью-Йорк". Пачінко є різновидом японського пінболу, в який грає вся країна. Тендо була вимушена працювати тут по 16 годин, розважаючи місцеву публіку, аби стати незалежною.
Коли ми виходимо на вулицю зі станції метро, вона вказує пальцем, де саме розташовано цей клуб, але прийшли ми сюди через те, що неподалеку заховано попіл її батьків. Її тато помер у 1997, так і не зумівши оправитися від банкрутства й смерті жінки, яка загинула 6ма місяцями раніше нього.
Коли ми приходимо на кладовище, я питаю її, що саме вона каже у своїй молитві.
- Я дякую батькам за те, що вони мене створили такою, яка я є. Мого батька - за твердість, а матір - за віру в себе.
Зараз Тендо є матір*ю дворічної доньки Комачі, яка з*явилася внаслідок несерйозної інтрижки з фотографом. Але Шоко вирішила стати одиначкою, знаючи, що одинокі мами - ще одна група людей в Японії, яку не дуже поважають. Чи любить вона йти проти суспільства?
- Взагалі-то зараз я пишу свою другу книжку, про те, як бути матір*ю-одиначкою. Я не намагаюся шокувати людей. Мені просто здається, що в своєму житті я бачила більше, ніж багато інших японців, і цьому я маю завдячувати саме якудза.
Вона сподівається, що після написання книги багато людей змінять свою негативну думку щодо дітей без батька.
- Для мене нема нічого краще, ніж бути мамою для моєї Комачі.
Повертаючись назад у місто, я помічаю, як Шоко поправляє рукав, аби не було видно татуювань.
- Я роблю це автоматично, навіть не помічаю вже.
Коли ж ми сіли у транспорт, я спитала її про майбутні плани.
- Я не певна. В мене так багато планів. Але серед найперших, мабуть, стоїть пошук ввічливого відповідального чоловіка, з яким можна було б прожити життя.
-------

В уяві кожної люди якудза - це людина, яка є членом організованого синдикату із власним кодексом честі в Японії. Деякі позиціонують їх як самураїв нового покоління, що є нащадками середньовічних ошуканців та злочинців. Ще років зо двадцять назад якудза займалися бізнесом, пов*язаним із проституцією, наркотиками та грошовими махінаціями. Вони створювали офіси в центрах міст і не соромилися писати свої прізвища на стінах.
Їх уявлення про життя раптово змінилося, коли весь їх бізнес виявився нелегальним. Багато якудза, не знаючи іншого виходу, стали застосовувати зброю. Японці шоковані тим, як багато вуличних стрілок відбувається зараз на вулицях міст.
Але разом із тим якудза розумнішають. Тепер найбільший вид прибутку складає робота із цінними паперами, нерухомістю та фінансами. Саме тому якудза все більше зацікавлені в кваліфікованих кадрах. Молодь же Японії навпаки бачить, що країна не може запропонувати їй достойної роботи, і тому йде до якудза. Але не всі розуміють, що це значить, уявляючи постійну роботу з зарплатнею і страховкою. Насправді ж ті, хто хоче бути якудза - дуже виважені, але й жорстокі люди.
Поліція мала дружні зв*язки із якудза до 1992 року, коли внаслідок кривавої бійні загибло багато цивільних людей. З тих пір якудза вимушені ховати свій бізнес і тікати від переслідувань зі сторони поліції.
За матеріалами Агенства Рейтерс, газети Guardian, тижневика MarieClaire.

ЧП в метро: моїми очима

Ми домовилися зустрітися з Мелодією біля третьої двері третього вагону на станції "Майдан Незалежності"ще в 16:10, але обидва запізнились. В сімнадцять хвилин ми сіли в поїзд, а в дев*ятнадцять він встав.
- Часто у вас таке трапляється? - спитала Юля(ака Сумна Мелодія), іногородня студентка другого курсу КПІ.
- Ну інколи буває. Зранку мабуть часто, бо в них тут шось типу розкладу, а люди ж намагаються увіпхнутися, по декілька хвилин тримаючи двері відкритими. Півроку назад потяги стояли дві години....(до речі, чому? - задумався я).
Я оглядів вагон на всяк випадок, аби перевірити, що в нікого не буде приступу клаустрофобії. Поїзд зрушив. Ми поїхали на Поштову, однак на Контрактовій нас змусили вийти. Я зрозумів, що щось не так, коли другий поїзд зі сторони станції Либідської теж змусили звільнити. Збирався натовп. Мені це нагадало, як в сорок другому в Лондоні мирні жителі ховалися у підземці від бомбування міста.
Через декілька довгих хвилин, коли вже ставало досить душно, люди почали нервувати і критикували керівничку станції за те, що вона не може пояснити людям, що ж трапилося. Нарешті по рації на всю станції було незрозуміло об*явлено:"Поїзд на протилежній колії рухається в напрямку Героїв Дніпра". Я по логіці відразу зрозумів, що всім тим, хто їде до Героїв Дніпра треба сісти на іншу сторону. Але так само це зрозуміли всі ті, хто їхали в центр, і тому вони сіли в "наш" поїзд. Їх довелося звільнити. Це було схоже на якусь жорстоку іронію.
Ми стояли десь посередині між переднім і заднім виходом, затиснуті і спресовані. Раптово протилежні двері відчинилися.
- Ого! - вигукнув хтось, і його підтримали. В повітрі відчувалося напруження, декому було незручно не розуміти, що коїться, а тим паче, коли раптово відчинилися не ті двері, і будь-хто міг просто випасти. Тепер наклейка "Не притискатись" набула іншого, більш небезпечного значення.
Нарешті двері зачинилися й жіночий голос сказав: "Наступна станція - "Площа Тараса Шевченка".
- Ааа, жінка за кермом, - зітхнув я, і дехто з мого найближчого оточення реготнув.
Поїзд постійно зупинявся. Ми ледве доїхали до Петрівки за хвилин десять. Я вирішив не випробовувати долю, і вийти на Оболоні, хоча планував зайти у Вест Лайн на Мінській.

Посеред протилежної колії стояв поїзд. Посеред - це означає, що половина поїзду була схована у тунелі. Чоловік в пальто спустився на рейки й дивився у проміжок між поїздом та стіною. Не певен, чи мав він відношення до співробітників метрополітену.
- Що там? - спитав хтось із враженої публіки.
- Молода панянка("баришня", так він сказав).
Між другим і третім вагоном був відкритий простір в декілька метрів. Три парамедика стояли на пероні і загороджували собою всю картину.
- Проходьте, проходьте, - штовхала нас недбала співробітниця метро. Дивно, але чомусь саме зараз, коли ми вражені, і шоковано співчуваємо, оце треба нас так нерозуміти і проганяти з місця події. Якийсь вертлявий приблизно восьмирічний хлопчик вирішив прошмигнути повз неї, та вона лиш втомлено зітхнула:
- Боже, тут ще й діти...
Інші ж взагалі не розуміли що трапилося. Дивилися у той простір між вагонами, але нічого не бачили. Я працюю санітаром в морзі, і не те, шоб я бачив повних крові розрізаних трупів, але з такими речами знайомий. Я очікував побачити розмазану кров на стінці, але ні. Схоже, її переїхали саме на рельсах.
Чому це так трапилося? Мелодія певна, шо то було самогубство. Я боюся, що це було випадково - оступилася, впала, машиніст не встиг зупинити. Однак наслідки, які спричинила ця трагедія, я маю на увазі вихід з ладу цілої гілки і взагалі ажіотаж через чергову смерть, змусив багатьох здригнутися від мурашок по шкірі.

Обличчя Бога

"Леонардо Да Вінчі сховав обличчя Бога у своїх творіннях?" - такий заголовок має топова стаття у британському новинарі "Daily Telegraph".

Нова сенсація потрясла світ теоретиків Да Вінчі після заяв таємничої групи людей, які проголосили, що за допомогою деяких простих маніпуляцій із дзеркалом біля найвідоміших картин майстра можна виявити приховані біблійні образи.

Добре задокументованим є той факт, що Леонардо Да Вінчі(1452-1519) часто писав дзеркальним методом, начебто в намаганнях зупинити своїх конкурентів красти його ідеї або в спробах сховати його наукові але й часто суперечні теорії від могутньої романо-католицької церкви.
Але тепер група, відома під назвою "Світова організація "Дзеркало Саркальних Записів та Зображень", вірить у те, що він застосовував ту ж саму техніку навіть й до найвідоміших з його творів, включаючи "Мону Лізу" та "Таємну Вечерю", з метою заховати в них таємничі обличчя й релігійні знаки.
Наприклад, якщо взяти його ескіз "Діва й Дитя" зі Святою Анною та Святим Іоанном Баптистом(див. зображення), який висить в Лондонській Національній Галереї, автори теорії кажуть, що дзеркальне відтворення викриває постать бога Яхве, згаданого у Старому Завіті, який "захищає порочні душі" та носить корону Ватикану.
Їх ідея таким чином могла б пояснити, чому багато персонажів з творів Да Вінчі виглядають так, наче дивляться чи вказують кудись в простір, знаходячись в пошуках Пророка.
Більше того, ця група на своєму сайті дає можливість наочно впевнитися в їх досягненнях, надавши спеціальні демонстрації із дзеркалами.
Учасники групи з*ясували таким чином, чому в ескізі "Діви й Дитя" Іоанн Баптист дивиться не на Ісуса Христа, а трохи далі(знов див. зображення).
Схоже обличчя з*являється, коли ми застосуємо дзеркальний метод до правого плеча Мони Лізи, і експерти також проголосили, що знайшли перевернутий святий Грааль навпроти Христа у фресці "Таємна Вечеря". А в іншій картині із зображенням Іоанна Баптиста можна віднайти чотирьохногий образ невідомого створіння і Дерево Життя Адама та Еденські Сади Єви. При тому знову Іоанн вказує обома руками на місце, де знаходиться заховане зображення.
Згідно з думкою групи, аналогічна техніка була використана в Мікеланджело та Рафаеля, в тих їх роботах, що виставлені в Ватикані. Також схожі методи були застосовані в картинах неокласициста Жака Луї Давида, а також у вибраних зображеннях та скульптурах Будди.
Свої ж висновки засновники групи надіслали у Ватикан, однак натомість отримали зарозумілу відповідь про те, що доки їх докази не будуть достатньо солідними, аби їх прийняла більшість наукової еліти, доти їхні роботи не будуть прийняті серйозно й у Ватикані.
Критики проекту ж засуджують групу за намагання заробити на фіктивній балаканині багацько грошей, особливо зараз, коли суспільство підігріте до релігійних містерій завдяки бестселеру Дена Брауна і його екранізації. Як відомо, сюжет роману полягає в тому, що фігура, яка сидить поруч з Христом на картині "Таємна Вечеря" є ніхто інша, як Марія Магдалена. Їхній зв*язок став причиною існування їхніх нащадків, які протягом книги відвідують усі місця, так чи інакше пов*язані з долею Да Вінчі, аби віднайти правду.
Сам проект групи був створений на припущенні одного італійського аматора, який впевнений, що на картині "Таємна Вечеря" є приховане зображення жінки, в руках якої є дитина. Це зображення можна знайти за допомогою методу дзеркал, при тому зробивши оригінальне зображення трохи прозорим.

Ну й особисто від себе: ідея дуже оригінальна, особливо в світлі їхніх флеш-роликів на сайті. Чи можна якось пояснити винайдені зображення - покаже час, але, на мою думку, все це не піде далі припущень. А вони не мають наукової сили, а тому й навряд чи зможуть перевернути чиєсь уявляння про релігію а тим паче світосприйняття. :)

Таня Малярчук. Говорити

Невід'ємність спогадів
В нашу технологічно розвинену епоху, коли найлегшим, а тому й найпопулярнішим видом літературної діяльності є ведення мережевих щоденників, написання дійсно осмислених творів стає все більшою рідкістю. Особливо зараз, коли сучасний письменник, аби мати змогу прожити за рахунок власного таланту, вимушений все більше орієнтуватися на читачів і думати, як же написати не гарний, а скоріше популярний, читабельний, зрозумілий роман. Чи віднесли б ми до класиків світової літератури через 50 років Дена Брауна чи Дар*ю Донцову? Роберта Кійосакі чи Денні Кінга?
Таня Малярчук виявилася однією з тих виняткових письменників, якого можна порадити читати усім. Чиста українська мова, витриманість стилю, композиція, в якій жодна деталь не здається зайвою. Подробиці, відвертість і яскравість яких спантеличує. Але перейдемо безпосередньо до твору "Говорити".
Його складно назвати твором - книжка поділена на три майже незв*язані між собою частини. І якщо перша частина("Голоси") є відображенням думок невластивих нашому часу людей, то друга і третя("Замагурка" та "Батарея Муравйова") є спогадами про дитинство, але ще те дитинство, радянське й від того шокуючи жорстоке.
"Голоси" змушують нас поринути в думки людей, яких ми можемо бачити щодня, які переходять разом із нами дорогу, стоять біля нас у черзі, але залишаються для нас суцільними загадками. Викриттям роздумів таких людей авторка наводить нас на думку, що в постійній біганині та вирішенні поточних проблем ми забуваємо, хто ми є насправді; що нами керує і чого ми насправді хочемо. І що відповіді криються не в банальностях на кшталт "Бути здоровими й багатими", а дещо глибше.
Приклади, які вона наводить в "Голосах" можуть здивувати обмеженістю свого світогляду. Але ти розумієш, що це є їх свідомий вибір, багатолітня реакція на оточуючий світ. Ветеринар, якому немає діла до людей; дівчина, що хотіла мати хвіст; хлопець, який так палко кохає свою єдину, що бажає бути її родимкою, аби завжди бути поруч із нею. У всьому цьому особисто я вбачаю приклади індивідуального світосприйняття, іншого, незнайомого й далекого мені розуміння життя, і від того вони стають хрестоматійними - тобто такими, що згадуючи, вже інакше вдивляєшся в обличчя минаючих повз тебе людей.
"Замагурка", в свою чергу, є відображенням життя в типовому українському селі. Використовуючи власний досвід, авторка уривками розповідає про життя селян, їх поняття та вчинки. Все, про що вона пише і на що спирається, є правдою; правдою, якою ми жили, яку ми забули, але нам варто її пригадати. Вирощування картоплі дійсно забирає багато часу, і збирання колорадських жуків, які у мене на селі було прийнято закопувати в землю, наштовхує на давно забуті спогади. Спогади, що роблять нас українцями, які пережили два голодомори і війну. Авторка й сама про це згадує, описуючи ціле покоління, яке виросло навіть не маючи уяви про те, що знаходиться за околицями рідного села. Та не дивлячись на усю трагічність ситуації, в будь-якому житті є й світлі моменти, власне, без яких би розповідь і не мала б сенсу, без яких би ми й не вижили в ті часи.
"Батарея Муравйова" - розповідь з дещо несподіваною кінцівкою, що є вже протиставленням "Замагурці". Вона описує життя за тих же радянських часів молодості авторки(вісімдесяті роки), але вже в місті. Письменниця вдало поєднує взаємодію різних соціальних класів у ситуації, коли дівчина із простої родини сидить з дитиною із якоїсь урядової сім*ї, в чиєму холодильнику завжди повно червоної ікри, а у вітальні стоїть відеомагнітофон. В творі виділяються основні спогади із раннього дитинства героїні - перша смерть і перша крадіжка, перша несправедливість і перший страх; ті спогади, що присутні в кожному з нас, тому, читаючи книгу, часто можна вбачити часткове й не завжди однозначне але відображення самого себе.
В цілому останні дві частини гармонічно поєднуються, несучи в собі тезис, що нікому двадцять років назад із простих людей не жилося добре. Хтось мусив воювати в Афгані, і повертаючись контуженим, марив про кінець світу, а хтось, намагаючись вижити, розбавляв в домашніх умовах оцет. І це покоління пішло, натомість залишилися дивні люди, які гризуть нігті, яким передався страх голоду, які так і не змогли побудувати нормальної сім*ї. Саме тому "Голоси" є вступом, початком книжки, ніби вводячи нас в оману - чи справді описане може мати місце прямо поряд з нами?
Підбиваючи підсумки, варто зазначити, що ця книга написана для нас всіх, бо звертається до наших спогадів, а не до наших думок. Написана з певною метою, що так невластиво сучасній літературі. Бо подібно до того, як старі сімейні фотографії наштовхують нас на ностальгічні думки, так і ця книжка нагадує нам про нашу (частково) соціалістичну але все ж таки українську юність. І в тому її цінність, яка залишиться на довгі роки і дасть змогу хоча б замислитись над тим, а чи не зможе авторка бути тим самим письменником, якого коли-небудь віднесуть до класиків.
(Сущук Максим, власна стаття)

Налякані горили Конго

Серйозні сутички на території Демократичної Республіки Конго сприяють погіршенню умов існування і так вже заляканих до смерті гірських горил - висловлюють свою думку місцеві консерватори.
На протязі трьох місяців рейнджери з фонду WildLife Direct(шось типу "Прямо Дике Життя") не мали можливості увійти в зону проживання горил в Національному Парку Вірунги на сході країни через збройний конфлікт 20 000 конголезьких солдатів та 4 000 солдатів генерала у відставці Лорена Нкунди.
- В останні 34 роки, поки я працював рейнджером, саме ця ситуація стала найскладнішою і такою, що потребує серйозної витримки, - каже Норберт Мучензі, представник Інституту Конго по Природним Питанням - Ми взагалі не мали можливості виконувати нашу роботу через ці безглузді сутички.
WildLife Direct в свою чергу думає, що постійна стрілянина та вибухи являють собою серйозну загрозу звірям. Директор цієї організації, Еммануель де Мерод, каже, що не дивлячись на їх природню сором*язливість, горили звикли до людей і не можуть зрозуміти, що насправді означають ті звуки війни.
- Але навряд чи вони підуть з цієї території. Ситуація досі незрозуміла. Там, навколо горил, відбувається справжня війна. Нам потрібно, аби цей конфлікт закінчився, бо таким чином ми нарешті знатимемо про стан цих тварин.
Люсі Фоовью(Lucy Fauveau) з Зоологічного Суспільства в Лондоні вважає, що поки нема можливості попасти в Сектор:Горили, їм необхідно забезпечити підтримку тим рейнджерами, що потрапили в зону вогню.
Суть конфлікту полягає в тому, що генерал Нкунда захищає територію етнічної меншини Тутсі, до якої, треба розуміти, уряд Конго ставиться не дуже ввічливо. Але така чергова сутичка підняла хвилю страху серед населення цієї країни, де в період з 1998 по 2003 рік загибли від рук солдатів більше 4х мільйонів жителів.
Ще трохи і цей рік стане найгіршим для горил, бо станом на грудень вже 10 горил було вбито. Дві - в січні порубано на м*ясо для їжі солдат, і ще вісім влітку.
- Це абсолютна катастрофа! - бідкається Доктор де Мерод, людина, яка засуджує літні вбивства як злочини, що були скоєні в інтересах місцевої індустрії видобутку деревного вугілля. А вона ж в свою чергу має щорічний оборот в межах 15 мільйонів фунтів стерлінгів.
- Люди, які стоять за цим, вбачають у захисті горил потенціальну загрозу їхньому бізнесу на цій території. Тому легко зрозуміти, що вони керуються простою логікою: нема горил - нема проблем, таким чином здобуваючи доступ до прилеглих лісів.
За матеріалами DailyTelegraph.
Вибачте, я все ще не можу відійти від новини про того ведмедика. І хоча в нас це було досить забавною новиною, доки я перекладав цю статтю, зрозумів, що така проблема має досить серйозний характер. Якщо горил дійсно вбивають тому шо вони заважають рубати ліс - це не по-людськи. Але десь глибоко в душі я чомусь розумію, що в глобальному масштабі(глобальніше за Сонячну Систему), це не так важливо. Вони вимруть, ми вимремо, потім ще хтось виросте... це постійний природний колообіг, з цим нічо не поробиш.

Ведмежа на ім'я "Мухамед"!

Дочитуючи власну рсс-стрічку знаходжу непримітний заголовок - Суданці вимагають покарати Британську Вчительку! Причому сайт має назву "Це просто Тупо!".
Тисячі суданців вийшли озброєні ножами й битами цієї п*ятниці, аби помітингувати за засудження британської вчительки, яка зачепила релігію Ісламу, дозволивши дітям назвати іграшкового ведмежа ім*ям "Мухамед". Причому, зауважу, вони виступали з гаслами "Ніякої терпимості:ПОКАРАТИ!" і, ще гірше, "Вбийте її, розстріляйте!" На площі були й присутні міліціонери, однак вони не заважали справі.
У відповідь демонстрації вчительку Джиліан Гіббонс було переміщено з в*язниці біля Хартуму в секретне місце для її безпеки, повідомив адвокат.
Справа поставила уряд Судану в досить незручне положення, викликавши обурення зі сторони Британії і можливі проблеми з потужними ісламістськими організаціями та представниками. Більшість вбачає у 15денному ув*язненні спробу задовольнити обидві сторони. Британці ж вражені винесеним вердиктом, але сподіваються, що ця подія не викличе релігійних протистоянь у самому Об*єднаному Королівстві.

Отаке. Але про це ви могли прочитати у вранішній "15 хвилин". Я відносився до цієї новини досить несерйозно, бо дехто не може коаліцію нормальну створити, а тут, вибачте, ведмежатко образливо назвали. Але потім на перших шпальтах "New York Post" з*явилася ще одна новина: Вчителька Прибула Сьогодні Додому!

Як тільки Джиліан Гіббонс прибула у лондонський аеропорт Хітроу, до неї пристали репортери, тому їй навіть довелося вишукувати серед того натовпу своїх рідних.
- Я звичайна середньовічна(54 роки, нічо собі середній вік у них) вчителька середньої школи. Я поїхала туди заради пригод, однак отримала дещо більше, ніж хотіла.
Джиліан просиділа у в*язниці більше тижня, перш ніж два ісламських члена Палати Лордів зустрілися із Президентом Судану Омаром Аль-Баширом аби впевнити останнього в тому, що вчителька не хотіла образити нікого своїм шкільним проектом.
Проект полягав у тому, що учням було запропоновано придумати ім*я іграшковому ведмежаті. Оскільки в Судані більшість сповідає ісламську віру, то чоловіків часто називають Мухамедами на честь пророка. Діти ж того не знали, і так і назвали ведмежа. Домашнім завданням було написати в щоденниках про іграшку. Потім усі ці записи зібрали в одну книжку під зображенням ведмедя і підписом"Мене звати Мухамед".
Але ж прикол весь у тому, що це звичайний, навіть ліпше традиційний проект для школи у Британії, а ця приватна Англомовна школа була заснована християнськими групами. Просто так склалося, що 90% усіх учнів - ісламісти.
Вирок суду міг би бути й гіршим - 40 ударів батогом, штраф і півроку ув*язнення. Однак завдяки тому, що конфлікт став міжнародним, Джиліан було випущено. Уряд каже, що "Пані Гіббонс трималася мужньо і достойно, так як і належить британцям".
Сама ж вчителька не перестала думати, що чудово провела час у Судані, і ні на кого не тримає зла. Більше того, вона дуже не хоче аби цей випадок когось відштовхнув від бажання поїхати туди на заробітки - тим паче, що там звільнилося місце для вчительки чарівних діток однієї приватної англомовної школи.

От аби у нас так до людей ставилися. Один автобус у Єгипті перевернувся - не біда. Другий - подумаєш. Ехма...