ЧП в метро: моїми очима

Ми домовилися зустрітися з Мелодією біля третьої двері третього вагону на станції "Майдан Незалежності"ще в 16:10, але обидва запізнились. В сімнадцять хвилин ми сіли в поїзд, а в дев*ятнадцять він встав.
- Часто у вас таке трапляється? - спитала Юля(ака Сумна Мелодія), іногородня студентка другого курсу КПІ.
- Ну інколи буває. Зранку мабуть часто, бо в них тут шось типу розкладу, а люди ж намагаються увіпхнутися, по декілька хвилин тримаючи двері відкритими. Півроку назад потяги стояли дві години....(до речі, чому? - задумався я).
Я оглядів вагон на всяк випадок, аби перевірити, що в нікого не буде приступу клаустрофобії. Поїзд зрушив. Ми поїхали на Поштову, однак на Контрактовій нас змусили вийти. Я зрозумів, що щось не так, коли другий поїзд зі сторони станції Либідської теж змусили звільнити. Збирався натовп. Мені це нагадало, як в сорок другому в Лондоні мирні жителі ховалися у підземці від бомбування міста.
Через декілька довгих хвилин, коли вже ставало досить душно, люди почали нервувати і критикували керівничку станції за те, що вона не може пояснити людям, що ж трапилося. Нарешті по рації на всю станції було незрозуміло об*явлено:"Поїзд на протилежній колії рухається в напрямку Героїв Дніпра". Я по логіці відразу зрозумів, що всім тим, хто їде до Героїв Дніпра треба сісти на іншу сторону. Але так само це зрозуміли всі ті, хто їхали в центр, і тому вони сіли в "наш" поїзд. Їх довелося звільнити. Це було схоже на якусь жорстоку іронію.
Ми стояли десь посередині між переднім і заднім виходом, затиснуті і спресовані. Раптово протилежні двері відчинилися.
- Ого! - вигукнув хтось, і його підтримали. В повітрі відчувалося напруження, декому було незручно не розуміти, що коїться, а тим паче, коли раптово відчинилися не ті двері, і будь-хто міг просто випасти. Тепер наклейка "Не притискатись" набула іншого, більш небезпечного значення.
Нарешті двері зачинилися й жіночий голос сказав: "Наступна станція - "Площа Тараса Шевченка".
- Ааа, жінка за кермом, - зітхнув я, і дехто з мого найближчого оточення реготнув.
Поїзд постійно зупинявся. Ми ледве доїхали до Петрівки за хвилин десять. Я вирішив не випробовувати долю, і вийти на Оболоні, хоча планував зайти у Вест Лайн на Мінській.

Посеред протилежної колії стояв поїзд. Посеред - це означає, що половина поїзду була схована у тунелі. Чоловік в пальто спустився на рейки й дивився у проміжок між поїздом та стіною. Не певен, чи мав він відношення до співробітників метрополітену.
- Що там? - спитав хтось із враженої публіки.
- Молода панянка("баришня", так він сказав).
Між другим і третім вагоном був відкритий простір в декілька метрів. Три парамедика стояли на пероні і загороджували собою всю картину.
- Проходьте, проходьте, - штовхала нас недбала співробітниця метро. Дивно, але чомусь саме зараз, коли ми вражені, і шоковано співчуваємо, оце треба нас так нерозуміти і проганяти з місця події. Якийсь вертлявий приблизно восьмирічний хлопчик вирішив прошмигнути повз неї, та вона лиш втомлено зітхнула:
- Боже, тут ще й діти...
Інші ж взагалі не розуміли що трапилося. Дивилися у той простір між вагонами, але нічого не бачили. Я працюю санітаром в морзі, і не те, шоб я бачив повних крові розрізаних трупів, але з такими речами знайомий. Я очікував побачити розмазану кров на стінці, але ні. Схоже, її переїхали саме на рельсах.
Чому це так трапилося? Мелодія певна, шо то було самогубство. Я боюся, що це було випадково - оступилася, впала, машиніст не встиг зупинити. Однак наслідки, які спричинила ця трагедія, я маю на увазі вихід з ладу цілої гілки і взагалі ажіотаж через чергову смерть, змусив багатьох здригнутися від мурашок по шкірі.