Таня Малярчук. Говорити

Невід'ємність спогадів
В нашу технологічно розвинену епоху, коли найлегшим, а тому й найпопулярнішим видом літературної діяльності є ведення мережевих щоденників, написання дійсно осмислених творів стає все більшою рідкістю. Особливо зараз, коли сучасний письменник, аби мати змогу прожити за рахунок власного таланту, вимушений все більше орієнтуватися на читачів і думати, як же написати не гарний, а скоріше популярний, читабельний, зрозумілий роман. Чи віднесли б ми до класиків світової літератури через 50 років Дена Брауна чи Дар*ю Донцову? Роберта Кійосакі чи Денні Кінга?
Таня Малярчук виявилася однією з тих виняткових письменників, якого можна порадити читати усім. Чиста українська мова, витриманість стилю, композиція, в якій жодна деталь не здається зайвою. Подробиці, відвертість і яскравість яких спантеличує. Але перейдемо безпосередньо до твору "Говорити".
Його складно назвати твором - книжка поділена на три майже незв*язані між собою частини. І якщо перша частина("Голоси") є відображенням думок невластивих нашому часу людей, то друга і третя("Замагурка" та "Батарея Муравйова") є спогадами про дитинство, але ще те дитинство, радянське й від того шокуючи жорстоке.
"Голоси" змушують нас поринути в думки людей, яких ми можемо бачити щодня, які переходять разом із нами дорогу, стоять біля нас у черзі, але залишаються для нас суцільними загадками. Викриттям роздумів таких людей авторка наводить нас на думку, що в постійній біганині та вирішенні поточних проблем ми забуваємо, хто ми є насправді; що нами керує і чого ми насправді хочемо. І що відповіді криються не в банальностях на кшталт "Бути здоровими й багатими", а дещо глибше.
Приклади, які вона наводить в "Голосах" можуть здивувати обмеженістю свого світогляду. Але ти розумієш, що це є їх свідомий вибір, багатолітня реакція на оточуючий світ. Ветеринар, якому немає діла до людей; дівчина, що хотіла мати хвіст; хлопець, який так палко кохає свою єдину, що бажає бути її родимкою, аби завжди бути поруч із нею. У всьому цьому особисто я вбачаю приклади індивідуального світосприйняття, іншого, незнайомого й далекого мені розуміння життя, і від того вони стають хрестоматійними - тобто такими, що згадуючи, вже інакше вдивляєшся в обличчя минаючих повз тебе людей.
"Замагурка", в свою чергу, є відображенням життя в типовому українському селі. Використовуючи власний досвід, авторка уривками розповідає про життя селян, їх поняття та вчинки. Все, про що вона пише і на що спирається, є правдою; правдою, якою ми жили, яку ми забули, але нам варто її пригадати. Вирощування картоплі дійсно забирає багато часу, і збирання колорадських жуків, які у мене на селі було прийнято закопувати в землю, наштовхує на давно забуті спогади. Спогади, що роблять нас українцями, які пережили два голодомори і війну. Авторка й сама про це згадує, описуючи ціле покоління, яке виросло навіть не маючи уяви про те, що знаходиться за околицями рідного села. Та не дивлячись на усю трагічність ситуації, в будь-якому житті є й світлі моменти, власне, без яких би розповідь і не мала б сенсу, без яких би ми й не вижили в ті часи.
"Батарея Муравйова" - розповідь з дещо несподіваною кінцівкою, що є вже протиставленням "Замагурці". Вона описує життя за тих же радянських часів молодості авторки(вісімдесяті роки), але вже в місті. Письменниця вдало поєднує взаємодію різних соціальних класів у ситуації, коли дівчина із простої родини сидить з дитиною із якоїсь урядової сім*ї, в чиєму холодильнику завжди повно червоної ікри, а у вітальні стоїть відеомагнітофон. В творі виділяються основні спогади із раннього дитинства героїні - перша смерть і перша крадіжка, перша несправедливість і перший страх; ті спогади, що присутні в кожному з нас, тому, читаючи книгу, часто можна вбачити часткове й не завжди однозначне але відображення самого себе.
В цілому останні дві частини гармонічно поєднуються, несучи в собі тезис, що нікому двадцять років назад із простих людей не жилося добре. Хтось мусив воювати в Афгані, і повертаючись контуженим, марив про кінець світу, а хтось, намагаючись вижити, розбавляв в домашніх умовах оцет. І це покоління пішло, натомість залишилися дивні люди, які гризуть нігті, яким передався страх голоду, які так і не змогли побудувати нормальної сім*ї. Саме тому "Голоси" є вступом, початком книжки, ніби вводячи нас в оману - чи справді описане може мати місце прямо поряд з нами?
Підбиваючи підсумки, варто зазначити, що ця книга написана для нас всіх, бо звертається до наших спогадів, а не до наших думок. Написана з певною метою, що так невластиво сучасній літературі. Бо подібно до того, як старі сімейні фотографії наштовхують нас на ностальгічні думки, так і ця книжка нагадує нам про нашу (частково) соціалістичну але все ж таки українську юність. І в тому її цінність, яка залишиться на довгі роки і дасть змогу хоча б замислитись над тим, а чи не зможе авторка бути тим самим письменником, якого коли-небудь віднесуть до класиків.
(Сущук Максим, власна стаття)