Катерина Хінкулова. Drifters

Чоловічий погляд на жіночу прозу
Прочитавши анонс нової книжки Хінкулової, наступного ж дня придбав її у книгарні на Пушкінській, і в неподалік розташованому арт-кафе "Антресоль" зручно вмостився читати нове придбання з бокалом Еспресо Пін Матта.

Поки читаєш книжку, складається враження, що Катя писала її за одну ніч. Як і в "36 піснях про життя" вона не використовує екстраординарних літературних вивертів, не прикрашує реальність гармонією оточуючої природи чи зображенням якихось зовнішніх особливостей персонажу, деталей інтер’єрів. Натомість в тексті часто зустрічаються друкарські помилки - надто часто, аби їх не помічати.

Книжка “Drifters” – насправді про непрості(підкреслю) відносини Любомира, Касі, Федора, Юлі, Вероніки, Кості і ще десятка персонажів. Якщо читати уважно, то вже після сотої сторінки маєш потребу кожного разу секунд на 15 замислюватись, коли згадується якесь нове(чи то пак старе) ім’я. Але ця заплутаність насправді виявляється досить життєвою, особливо розуміючи, що в кожного так само є коло спілкування з часто аналогічними проблемами.

Але не дивлячись на усю досить реалістичну меланхолічність твору, ти наче занурюєшся в інший вимір. Можливо, це викликано тим, що до кінця не можна зрозуміти, про що конкретно йде мова. Відсутня чітка постановка проблеми. Одна річ, коли, захоплюючись такими видатними особистостями, як Уїнстон Черчілль чи Наполеон Бонапарт, читаєш їх щоденники аби спробувати доторкнутись до розуму генія, та інша річ - видуманий персонаж, а тим паче, коли їх десять.

Схоже, сама Хінкулова це не приховує, і другу частину книжки пише як сценарій [мильного] серіалу. Однак це нічого не змінює. Не дивлячись на явно виражене ядро сюжету - класичний любовний трикутник, ми також маємо нагоду познайомитися з забитими життям менеджерами американських мотелів, нещасливими гомосексуалами, дівчинкою з дитячого будинку та іншими на перший погляд недоречними персонажами. Та їх не можна назвати зайвими - адже друга назва книжки є "Любомир Касин, Кася Бон та їхні знайомства".

Книга звертає на себе увагу своєю неприкритою життєвістю. Власне, Хінкулова – майстер відвертого роману; бо багатогранністю зображуваної ситуації дає можливість вибрати серед усіх персонажів фаворита, чию думку, тобі здаватиметься, ти будеш розділяти при будь-яких обставинах. Таким чином, авторка винайшла власну формулу успіху – зобразити достатньо персонажів, аби читач знайшов серед них своє відображення. І тоді ніхто не зможе сказати, що герої романів Хінкулової некомпетентні, недалекоглядні, або просто примітивні у поглядах – адже серед них є і твій прототип.

Але інколи надмірна вульгарність подробиць інтимного життя головних героїв вражає. І якщо секс із трансвеститом на паризькому мості («36 пісень...») ще здається досить оригінальним й інтригуючим ходом, то конкретний опис положень, в яких персонажі займаються коханням ще на самому початку книги є вийнятково зайвим. Це не збуджує і не захоплює, коли ти ще не знаєш власне учасників статевого акту. А якщо це і є знайомство «по Хінкуловій», то хіба так важливі в першу чергу особисті фантазії героя?

Сторінка за сторінкою, і ти стаєш повноцінним глядачем дії, що відбувається перед тобою. Вік героїв – біля 30 років, тому поневолі починаєш розуміти усю повільну плинність життя в цей період. Ти вибрав, ким ти хочеш стати, ти ним став, і все що залишається – це просто жити. Раптове усвідомлення цього унеможливлює передбачити подальший розвиток сюжету. Задаєшся питанням – а чи взагалі має щось відбуватись? Формально книжка може в будь-який момент закінчитись – після одруження, після розставання, однак Хінкулова завзято відкидає усі можливі хеппіенди, начебто роблячи твір ще більш життєвим.

Якщо сюжет й видається дійсно життєвим, то сама життєвість в книзі трошки викривлена. Я розумію, що це викликано оточуючими обставинами саме авторки. Адже вона живе у Великобританії, працюючи в українській службі новин. Тому читаючи, не можна зрозуміти, де відбуваються події – чи то в Лондоні, чи в Києві. Усі підказки – це назви вулиць Києва, які зустрічаються буквально двічі. Натомість самі герої часто розмовляють англійською, а в українській їм навпаки не вистачає слів, тому доводиться звертатись до погано перекладних “in fact”, “however”, “somehow”. Сама ж Хінкулова у зносках перекладає: “Are you OK?” як «Ти О*Кей?».

Взагалі, читаючи її книжки, зустрічаєш зовсім іншу Україну. Україну, виражену в лондонській діаспорі, Україну, в якій не вистачає власної мови і місця аби виразити усі почуття. Але це є стиль Хінкулової, в який неможливо не закохуватись з кожною новою книжкою. Її твори – це один великий роман тривалістю в життя.

І, допиваючи свій напій, я знаходжу несподівану схожість останнього із книгою – такий же каламутний, незнайомий, однак залишивший таке ж приємне тепле почуття десь в грудях та трохи нижче.