Україна. Мої одкровення

Власне, я просто задумався. Кожного дня встаєш, ідеш на навчання або на роботу, маєш гроші, витрачаєш; інколи відчуваєш себе трохи втомленим, трохи самотнім - і тоді треба щось робити, знов кудись іти. Аби знов усе було у звичному русі.
Але, маючи багато інтернет-друзів з закордону, видно - це ж є нормально. Нормально думати про майбутнє, про своїх дітей, яким треба надати добру освіту, запропонувати їм якісь, скажімо так, благородні погляди на життя. Важливо й самим не вмерти від голоду, тож шукаєш можливість жити краще, легше.
Та ніде серед моїх друзів не стоїть так актуально питання про Батьківщину, як в моїй країні. Я і будь-хто інший, я міг би продовжити вчитися та працювати, підніматися по кар*єрній драбині, одного дня зупинитися, а потім ще пожити вже у власне задоволення. Але от біда - не знаю як для Вас, а для мене обов*язково настане момент, коли захочеться десь в самому кінці тунелю повернутися і подивитись, що ж я такого зробив для цього світу? Невже всі ми піклуємося лише про те що самі й створюємо й залишаємо після себе - дітей(про гроші, нерухомість, акції навіть згадувати не хочу)?
І тут воно з*являється, величне і невід*ємне - Батьківщина. І я просто не можу зрозуміти тих людей, які кажуть - шо ж це за така фігова країна, де корумпована влада, де вибори нічого не дають, де зарплатні маленькі, а податки великі. Можливо, все це й так, і я не буду полемізувати, однак такі слова наштовхують мене на думки, що, якщо політики не можуть змінити країну краще, то така задача залишається нам. Невже нам так важливі ті 450 голосів, коли нас самих в тисячу разів більше?
І справа не в тому, що робити, а в тому як думати, як відноситися. Як пріоритетизувати своє відношення до Батьківщини. Коли мені ще було 16, я був настільки зелений, що мої думки були зосереджені на тому, що, от - піду на фізику, а там запропонують гарну роботу, і буде все тіп-топ. Але яка буде користь від того державі? Чи Ви можете зараз назвати поточних перших фізиків України? Хіба в нас нема інших проблем?
І я змінився. Я не зміг жити з думкою, що моє ремесло стане даремною втіхою власному самолюбству. Я не хочу бути прикладом для інших, тим паче, не хочу інших спонукати до конкретних дій - лише для думок. Я не хочу, аби цей текст читали лише такі ж патріоти як я і думали:"Наш чувак!", я хочу лишень зрозуміти, чому у такої великої кількості людей вистачає самовпевненості стояти на своєму, плювати на Батьківщину і думати лише про себе? Невже не вистачає власної клепки, аби сісти і задуматись, а якою є ваша власна думка, а не користатися батьківськими, вже ж мабуть напевне застарілими кліше та формулами?
І я от кажу - проблема це, серйозна проблема. Але насправді мене оточують багато людей, які досягли серйозних успіхів, достатніх, аби вже дозволити собі замовити пару раз на місяць піццу додому, придбати декілька ліцензійних ДВД та книжок у гарному плетінні і при тому ще й сплачувати рахунки за ренту. Отже, країна рухається вперед, надає можливості, і здається, що варто лише трохи підлаштуватись під цю динамічну реальність. Але ж все одно чогось не вистачає. Можливо, українського щебету з вуст кондукторші бальзаківського віку в тролейбусі; україномовних лекцій з теорії поля; знання не тільки першого, а й третього куплету нашого гімну. Здається, це все таке не суттєве, і раз плюнути аби це зробити - тпху.
Але ж поки не працює.